Як закарпатка стала зайвою для сина

Мій чоловік загинув у Афганістані. І я залишилася із двома дітьми на руках. Мої батьки – інваліди. Ми завжди намагалися бодай якось допомогти їм. А тут я залишилася без чоловіка. Я довго не могла забути свого горя. Адже всі турботи лягли на мене. Моїм дітям було тоді чотири і шість років – старша Настя і молодший Діма.

Діти в мене просто надзвичайні. Навіть такі маленькі, вони розуміли, що сталося горе. Спочатку вони дуже плакали за батьком. І у мене не було сил прикидатися чи вигадувати для них якісь фантастичні історії. Тим більше, що сусідські діти або хтось із знайомих чи незнайомих все одно сказав би випадково, що сталося насправді.

Чоловіка навіть не привезли додому, щоб ми могли його поховати. Там, між скелями, його розірвало на шматки. Ми дізналися потім від його друга, що він потрапив у полон. А коли намагався тікати, йому услід кинули гранату.

Гірко було й через те, що свекруха чомусь у його смерті звинувачувала мене. Ніби я могла його захистити і ніби наше з нею горе не було спільним.

Але дітки в мене – молодці. Ми стали напрочуд дружною сім’єю, розуміли, що допомоги чекати нам нізвідки. Батьки й раніше були проти його одруження. Тому за цей час вони ні разу до нас не навідалися. А коли загинув син, їхній відчудження стало ще більшим.

Але діти навпаки – стали більш дружніми. Більше того, вони намагалися прибрати у кімнаті, застелити ліжко, помити посуд. Звичайно, що в таких малюків все це виходило недоладно, але ті їхні намагання у мене навіть викликали посмішку. Несподівану посмішку серед моря болю.

А як я розплакалася, коли на мій день народження вони купили мені… рукавиці. Виявляється, вони складали по копійці на цей дарунок. Бо бачили, що мої руки часто червоні від морозу. То вже  потім продавчиня розказала історію, як  вони прийшли в магазин і висипали на прилавок щось із кілограм копійок. І, звичайно, що там бракувало потрібної суми. Але вона майже задарма віддала дітям ті рукавиці.

Мала завжди дбала про Діму, ну, а він завжди намагався захищати її – як справжній чоловік. У  школі на перервах вони завжди були разом. Це було щось неймовірне для шкільного життя – братик і сестричка щохвилини опікувалися одне одним. Настя переживала, щоб Діма не був голодний. А Діма – щоб дівчинку ніхто не образив.

А коли я працювала, вони собі так тихенько гралися в кімнаті, хоч за цей час моя душа розривалася, як вони там.

Коли Насті виповнилося 18, вона одразу ж вийшла заміж. І це був на диво гарний шлюб. І я не могла натішитися, що чоловік ледь не носив її на руках. Це був простий хлопець, але майстер на всі руки, тому про майбутнє своєї дочки я вже не турбувалася. А потім у них народилася донечка, і це було безмежним щастям для мене.

Я нарешті з полегшенням зітхнула. Щоправда, за  той цей час вже померли мої батьки. А батьки чоловіка не визнавала ні мене, ні моїх дітей.

А потім Діма став моряком. Я цій новині теж зраділа. Думала, що він і заробити на себе зможе, і світ побачить. Він увесь час плавав морями і океанами, але й справді заробляв дуже великі гроші.

Та тільки даремно я цьому так зраділа. Бо саме ті гроші його й змінили. Я просто благала купити якусь квартиру у нашому місті або в іншому. Але що там казати – на ті гроші можна було купити навіть великий будинок!

Але Діма не хотів заощаджувати. Він хотів спробувати всі принади життя – красиво відпочивати,  пообідати в дорогих ресторанах. А ще й друзів у нього стало багато. І всі вони були не проти дармових частувань.

Ну, не знаю, на що він ще вирішив витрачати свої гроші, але з його розмови я зрозуміла, що відмовляти собі в чомусь він не хоче. Але хіба я сміла йому в цьому дорікати? Хто ж, як не я, знала, яким важким у них із сестрою було дитинство.

Діма не жалів грошей для Насті. Він вигадував сотні привидів, щоб якось їй допомогти. То на іменини, то на день народження, то на свято… А то просто з доброго настрою! І це мене дуже тішило, що вони все ще люблять одне одного.

Я тільки непокоїлася, щоб він купив собі житло. Адже життя може повернути в будь-який бік. От  сьогодні – ти багатий, а завтра думаєш, як роздобути обід. Але дочка почала мене заспокоювати, що то просто мої давні травми озиваються. Адже про бідність людина пам’ятає ще дуже довго.

Я  справді пристала на її думку. Але кожен гріш, який він надсилав мені, я відкладала або вкладала ці гроші на ремонт нашої квартири. Не дозволяла собі потратити копійку із його заробітків.

Проте навіть не гроші мене непокоїли. А те, що вони відібрали в мене сина.

– Ти без мене нуль. Без мене ти абсолютний нуль, – почав кричати на мене Діма. – Дивися, оце пальто, холодильник. І все це ти маєш завдяки мені!

Я стояла приголомшена. Це була така неправда! Я б не дозволила собі купити якісь там чобітки на його зарплату. Але про те, що його гроші я відкладаю, я буду мовчати, – вирішила я. Колись вони можуть йому згодитися.

І от він вирішив одружитися. І привів наречену додому. Але не для того, щоб познайомити її зі мною, а щоб повідомити, що вона тут буде жити – у нашій квартирі, у його кімнаті. Тобто, він і надалі буде плавати морями, а Таня залишиться тут.

Таня подивилася на мене так зверхньо, ніби я взагалі зайва людина на землі. Я навіть стала підозрювати, що це через неї Діма зовсім змінив своє ставлення до мене. Але пояснити цього я б не змогла і навряд чи вони мене захотіли б слухати.

Я б з і сама радістю відступилася з цієї квартири. Хай молоді тішаться Та просто не маю, куди йти. Дочка живе в однокімнатній квартирі, яку я їй купила, коли продала стару батьківську хату в селі. А грошей, яких я навідкладала із того, що надсилав син, на нове житло не вистачить. А тим часом Діма всіляко натякає, що я їм заважаю. Доведеться нам жити разом. Я не хочу дратувати невістку ще й тому, що здогадуюся – вона вагітна.

Настя вже кілька разів намагалася поговорити з братом. Але у відповідь він перестав із нею спілкуватися. Більше вже й мови не було про якусь допомогу сестрі.

А от про нове житло Діма навіть не заїкається. Проте він щедро обсипає грошима свою дружину. І  мені навіть моторошно стає, скільки можна потратити грошей за якийсь місяць. Дорогі салони, кожушки, елітна косметика…

Ні, я нізащо не хочу, щоб вона почувалася обділеною із моїм сином. Але ж у будь-яку мить закінчуються гроші. І тоді мій син не буде непотрібним. Але, засліплений коханням, він не хоче цього розуміти.

Чому закарпатець продав свою дівчину в бордель

Іра зустрічалася із Денисом три місяці. Про одруження поки мови не було. Денис жалівся, що в нього борги – хату можуть відібрати. Він починав крутити якийсь бізнес, але застряв. Бізнес ішов повільно, а кредит треба було віддавати.

  • Давай, поїдемо закордон на заробітки. І тобі гроші потрібні, і мені – теж. А там підзаробимо грошенят, купимо квартиру, одружимося, – сказав Денис. Це взагалі вперше він про шлюб заговорив.

Іра одразу погодилася. Навіть місце для неї знайшлося. Покоївкою в готель. А Денис буде на будівництві працювати. Де ж іще можуть згодитися трудящі руки нашого брата? Все складалося навіть дуже гарно. То і в щасливе майбутнє вірилося легше. Треба просто трохи перетерпіти.

І справді, Іру взяли одразу на роботу. Дали гуртожиток. Сказали, що треба три дні почекати. До цього часу дівчина, яка там працювала раніше, звільниться. І вона стане на її місце. Ця дівчина кудись у Австрію збиралася, на ще кращі заробітки. Приблизно так їй все пояснили. І вона повірила. І почала будувати плани на майбутнє.

Але вже через добу Іра зрозуміла, що щось тут не так. Документи в неї забрали. Та ще й Денис кудись зник. Вона дзвонила десяток разів. Телефон не відповідав.

А ввечері у її кімнату зайшли двоє чоловіків і стали вимагати сексу. Коли Іра почала опиратися, вони побили її. Наступного ранку прийшли інші чоловіки. І тут нарешті вона зрозуміла, куди потрапила. Це був банальний бордель.

Вона почала підозрювати, що Денис її кинув. Невже за стільки днів він не зміг прийти, подзвонити? Він же знає, де вона зараз. Мабуть, злякався, а може йому погрожували. А потім ворухнулася ще страшніша думка. І згодом вона зрозуміла, що це правда.

Денис просто – продав її! Про це їй розповіла дівчина, яка опинилася в такій самій ситуації. Вона теж – його жертва. Він її розповів таку саму історію про себе, як колись Ірі. Мабуть, було ще багато таких обдурених дівчат. Може, і в цьому борделі. Просто вони боялися і мовчали.

А Катя з Ірою дуже подружилися. Ненависть до колишніх згуртовує. Та ще й біль від зламаного життя додає люті. І вони надумали тікати. Але дві спроби обернулися жахом. Їм не вдалося втекти. Але після цього їх так провчили, що Каті навіть зламали руку.

Проте один трюк їм все-таки вдався. Іра змогла викрасти назад їхні паспорти і документи. Там зазначалося, ніби в них є робоча віза і ніби вони справді працюють у готелі. Була спокуса викрасти й документи інших дівчат. Але хтозна, чи вони були готові до втечі. І чи та втеча б їм вдалася. І чим це могло обернутися взагалі. І для неї, і для них.

Документи знайшлися випадково – в кімнаті їхнього сутенера. Того вечора він добряче набрався. І запросив до себе Іру. Щоб вона його втішила. Настрій у нього був чудовим. Та хильнув він ууже добряче. І зараз уже ледь тримався на ногах.

Але Іра вирішила, що йому треба ще долити. Вона вдавала, що п’яніє, а сама виливала спиртне у вмивальник. Іра знала, де в цій кімнаті камера. Вона ніби випадково, вдаючи п’яну, залила її вином впереміж із чорним кремом  для взуття, який знайшла у ванні.

А коли побачила сейф, не могла собі повіритти. Сейф був відчиненим, там знайшла документи нових дівчат. Отже, сутенер святкував свій новий улов. А їй просто дуже разу пофартило.

Після цього Іра зачаїлася. Боялася, що її буде викрито. Але їй вистачило кмітливості бодай замкнути сейф. Дівчата розуміли, що їм треба тікати одразу ж. це був найстрашніший час у їхньому житті.

Але тут за справу взялася подруга. Одного разу Каті трапився дуже заможній клієнт. Він крадькома дарував дівчині такі великі гроші, що в неї знову з’явилася надія. І от вона попросила повести її з подругою на пікнік. Такий сценарій у правила закладу не входив. Але дядько відстібав сутенерам такі грошенята, що вони погодилися. Але самі пильно стежили за кількасот метрів, щоб дівчата не втекли.

Дядечко був за кермом. Йому було за сімдесят. Припікало сонечко. У нього підстрибнув тиск. Дівчата не помітили, коли він випустив кермо з рук. Вони врізалися в дерево. І фактично перегородили трасу.

Завили сирени, приїхали швидка та поліція. Сутенери воліли змитися з місця події. Навіщо їм зайвий головний біль? А дівчата теж постраждали. Тому їх теж взяли в швидку. В лікарні поселили в одну палату.

Але вони могли ходити. Документів їхніх іще не бачили. Дівчата не поспішали їх показувати. Їх поки не турбували, бо вони вдали, що погано себе почувають. А от дядечка одразу взяли на операцію. Слава Богу, в нього знайшлися рідні.

А ввечері їм вдалося втекти. І добре, що вони це зробили ввечері. Бо біля одного зі смітників знайшли якийсь одяг, в який можна було перевдягнутися. У лікарняному вони б дуже усім кидалися у вічі. Бо їхній одяг забрали в приймальному відділенні.

Але ж і смітники за кордоном не такі, як у нас. Там роздільне сортування непотребу. Тому одразу можна зорієнтуватися, що тобі потрібно.

А вранці вони перетнули кордон. З документами ніби було все гаразд. Вони ж нібито працювали і працювали легально!

Та все ж додому вертати боялися. Так само, як і боялися зустріти Дениса. Довелося зовсім поміняти імідж. Відітнути волосся, перефарбуватися, носити окуляри. Але ніхто їх більше і не шукав. Сутенери не хотіли вляпатися в халепу.

Відтоді минуло років 15. Катя стала лікаркою, Іра – медсестрою. Вони й працювали в одній клініці. Вийшли заміж. Ніхто, крім них, не знав про їхнє минуле.

Та все ж їм цікаво було – а як там Денис? Так хотілося застерегти інших від такої ж біди, в яку потрапляли вони. Мабуть, не одна вже зловилася на цю його хитру вудичку. Але зробити це справді  було дуже важко. Бо він назвав не своє справжнє прізвище. Та й ім’я – також.

А дуже вже цим цікавитись було небезпечно. Адже в Дениса могли бути невидимі спільники. І вони б одразу насторожилися. Та й старі «знайомі» могли їх упізнати.

Але доля таки звела їх із колишнім коханцем. Тобто, його побачила Іра. Вона помітила його у Львові на вокзалі. Це був бомж, якого проганяли охоронці. Весь у зморшках, у якомусь лахмітті, від якого тягнуло смородом. Він страшно лаявся і намагався відвоювати собі бодай якесь місце на мармуровій підлозі. Тоді приїхала поліція.

– Вбивають! – зарепетував раптом бомж. – Люди, поможіть! Мене вбивають. І почав хапатися за руки тих, хто снував по залу. Раптом він заглянув у очі Іри. Вона похолола. Це були очі Дениса. Так званого Дениса. Бо поліціянти чомусь назвали його Гришою.

Так, це був він. І та сама права брова, ніби пересічена посередині. Денис колись їй казав, що падав у дитинстві і знак у нього залишився на все життя. Але зараз Іра думала інакше. Бо ж насправді цей знак могли залишити йому дружки по сумнівному бізнесу.

А коли він прокричав ще й свою улюблену примовку «твоя мама – з Урала!», сумніву не було. Так, це він, її великий кривдник. Вінн завжди так лаявся, коли дуже вже хотів когось образити.

Іра дуже злякалася, що він її впізнає. Вона почала відчувати, як тілом бігають мурашки, а до горла підступає гіркий клубок. Але в затуманених горілкою очах так званого Дениса вона не побачила нічого.

Бо вже через мить він почав чіплятися до інших. Люди його сахалися, тому він послизнувся на мармуровій підлозі і впав. Його підвели і повели в машину. Іра ледь не пропустила свій поїзд, бо не відчувала, скільки часу минуло з того часу. Вона просто стояла, як камінний стовп, поки якась дівчина не спитала, чи вона не стоїть у черзі до каси і хто крайній.

Було зрозуміло, що з колишнім бізнесом Денис зав’язав. Або його турнули. Та він ще досить дешево розквитався з цією своєю чорною роботою.

Але ні, недешево. Місцева прибиральниця охоче всім розповідала, що хату в нього відібрали. А ще після цього й відлупцювали так, що заледве не відбили легені. То ж працювати він більше не міг та й не хотів. От і став бомжувати.

Іра не наважувалася спитати про подробиці. Боялася, чи за ними хтось не стежить. Але було схоже на те, що нікому вже Гриша не потрібний. Тому вона злякано перепитала – а коли то в нього хату відібрали? Їй чомусь здалося, що після їхньої втечі з борделю. Мабуть, дружки спитали з Дениса, куди поділися дівчата.

– Та три роки тому! – поправила хустку прибиральниця. – А воно за три роки ні на що зійшло. А бувало, такими машинами по місто їздило. А що вже коханок мав! – скрушно похитала головою жінка.

Василина Ковчар

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *