Закарпатець пішов на війну з чужого села, а повернувся в рідне

Із війни я прийшов місяць тому. За цей місяць посивів і досі прокидаюся від жахливих снів.

Живу в гірському віддаленому селі. Але не думайте, що воно дуже красиве. Ліс тут вирубали. У горах завжди мряка. Із землі стирчать якісь колючки дерев, автобус сюди не їде. Доводиться добиратися пішки. Хатки старі, в багатьох тин завалюється. Така нудьга, що не можна собі уявити.

Городів у людей нема. Бо тут холодно і навіть картопля родить слабко. Мені завжди хотілося звідти вирватися. Ну, що тут за картини? Корови пасуться, сусід-алкоголік іде селом, співаючи. Якась курка вилетить із-за тину. Хіба це життя? Це сіра, безперевна нудьга, від якої хочеться вити.

Ну ось, я звідти вирвався. На війну. У самий її центр. Це було пекло. Я побачив велике місто, в якому справді є, куди піти. Є, що побачити. Але яким воно зараз було зруйнованим.

Я побачив, як гинуть люди – просто на вулиці, коли пішли по хліб. Як говорить хлопець з дівчиною, жартує, а за хвилину їх вже немає. Як у багатоповерхівці за мить робиться тріщина – завбільшки з людину. І крізь ту тріщину видно, як акуратно застелені ліжка, видно тумбочку і телевізор.

Я бачив, як плачуть діти, бо їм холодно або тому, що вони голодні. Як люди при бомбардуванні мусять бігти у гидкий, вонючий підвал. І не знати скільки там сидіти, поки вщухне стрілянина.

Я набачився стільки жахів, що вже не знав, де сон, а де моє справжнє життя. Все, що я побачив вдень, продовжувалося мені снитися в коротких, тривожних снах. Мені здавалося, що ще трохи – і я збожеволію.

І тут мене поранило. Коли б не моя куфайка, привезена з дому, мені б просто відірвало руку. Права рука звисала і мене обпалило болем. Потім мене кудись везли, я потрапив на лікарняне ліжко. Хоча, напевно, в цей час був без свідомості, бо цього шляху не пам’ятаю.

Була дуже складна операція. Мене виходили лікарі та медсестри. А потім я все ж повернувся додому. Воювати я вже більше не міг. Бо, вибачте, який то боєць, в якого зовсім не працює права рука?

Я йшов своїм селом. І мої очі застилали сльози. Таким все рідним мені тут здавалося. І кури, які ходили подвір’ям. І туман, в якому потонули наші бідненькі хатки. І завалені тини. І якісь випадкової голоси односельців, які луною розносилися довкола. І навіть дощ, який почав накрапати.

Тут нічого не змінилося. Мені назустріч знову йшов наш сільський волоцюга – дядько Степан. Він знову напився до напівпритомності. Бо ж за роботу з ним розраховувалися горілкою. Тут люди взагалі рідко бачать гроші.

Дядько Степан, коли мене побачив, одразу протверезішав. Він обійняв мене, як сина. Хоча насправді ніякого сина він не мав. Він порився в кишені свого благенького пальто і витяг звідти пом’яту двадцятку. Хотів мені подарувати. Видно, хтось йому й такі грошенята дав за роботу.

  • Не треба, дядьку! – зрадів йому я і знову поклав йому в руки папірець. І ми удвох пішли додому. Вдома мене чекали мама з татом. І сестричка, якій було всього десять років, повисла мені на шиї. Мама поставила мені і дядьку Петру вечерю – картоплю із салом і горщик молока.

Я не знаю, що я буду далі робити. Та й взагалі, мої можливості стали ще більш обмеженими. Але знаю одно – я зроблю все, щоб стати щасливим. І зробити щасливими всіх, хто навколо мене.

Ми з дядьком Степаном навіть наскладали «бізнес-плани». Я заборонив йому пити. Казав, ще раз нап’ється – ми більше не друзі. Поки що він мене слухається. Коли його частують, його очі горять, щоб випити всю пляшку. Але після третьої чарки він дякує господарям і мужньо йде геть.

Ех, нам би ще талану та сили! Не може бути, щоб наші вміння, та ніде не згодилися. Ми мусимо якось вижити.

Іван ВОЛОЩУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *