Воїни добра

«Я забороняю вам вбивати громадян моєї країни!» Цю фразу я сказала 22 січня, зателефонувавши в міліцію. У відповідь міліціонер засміявся», – пригадує Ірина Солошенко події річної давнини.

Тоді вона довго плакала від безвиході, потім залишила телефонну заяву про злочин беркутівців, хоча, звісно, ніхто цим не займався.

Тепер Ірина допомагає рятувати тих, хто ледь не втратив життя в боях на Сході. Солошенко – одна з найактивніших волонтерів Київського військового госпіталю, хоча свою історію вона починає ще з Майдану.

Шлях Іри у військовому госпіталі – від точкової допомоги до більш системних змін: спершу діставала бійцям кефір і ліки, а тепер вибиває безкоштовне оздоровлення для поранених.
«У перші дні в госпіталі я не знала, за що братись. Тоді вдягнула гумові рукавиці, взяла ганчірку, відро з водою і пішла прибирати. Бійці дивувались – я не вписувалась в їхнє уявлення про санітарок. Але так потрошки з ними познайомилась», – розповідає Іра.

Півгодини тому караван «швидких» привіз нових поранених до госпіталю, активісти «Волонтерської сотні» видають одноразові пелюшки, одяг, ліки й продукти. У кімнатах, на дверях яких патріотичні малюнки з написами «Палата героя», дівчата годують вечерею бійців, хтось приходить спитати список потреб.

У ці процеси Іра вже не втручається. Її нова ціль – 10 тисяч євро на закупівлю реагентів для нового апарату й уже згадана реабілітація бійців у санаторіях. А ще – виявлення потреб лікарень на лінії фронту, куди вона якраз збирається їхати. Поки вона ще в Києві, умовляю її розповісти про життя волонтера.

СВІТ АТО – ЦЕ ОСОБИСТОСТІ, ІСТОРІЇ

Як тільки почалась анексія Криму Росією, я написала заяву у військкомат. Я ж медсестра. Звісно, мене ніхто не викликав, бо в мене є мала дитина, хоча я й бачу її зараз рідко.
Колись я мріяла про професію лікаря, але не наважилась на цю роботу – боялась крові.

З медициною мене пов’язує диплом медсестри, а взагалі я логопед і юрист за освітою, до Майдану працювала комерційним директором невеликого спеціалізованого видавництва.
Життя показало, що з мене, мабуть, був би гарний лікар. От ви питаєте, як я психологічно витримую постійні контакти з пораненими бійцями. Але ж вони абсолютно чудові: від поранення (якщо це не деформуюча мізки нейротравма) солдат не перестає бути собою.

Пригадую, як плакала дружина Сергія Гордійчука, який втратив руку. Вона так побивалась, що я зрештою сказала: «Таке враження, що ти його за цю руку любила». Він же залишився собою, він живий. Катя перестала плакати.

Все змінилося з приходом війни на нашу землю. Ми змінилися, життя змінилося.

Ось є хлопчик, який щомісяця приносить близько 5 тисяч гривень на потреби поранених. Не знаю, скільки він заробляє, але його рідний брат – «кіборг». І він був в ДАП, в цій заваленій метео-вежі в страшні дні взяття аеропорту. Хлопчині війна болить особисто, він розуміє, що і його брата можуть поранити, тому допомагає іншим. Коли ти в Києві живеш – здається, що ніякої війни немає; там, в АТО, живеш – здається, що крім війни нічого немає. Війну можна побачити і зрозуміти тільки опинившись там.

У мене ця війна – в обличчях, у тих хлопцях, яких знаю особисто. Там – мої побратими з Майдану. Один із них – підполковник у відставці, пішов у батальйон Кульчицького й був простим рядовим. Нещодавно він загинув у засідці.

Є ще Олег Березовський, колишній ВВшник, днями йому виповнилось 25 років, а в нього вже нема двох кистей рук – відірвало під час бою. Більш сонячної людини я не знаю. Коли у мене виникають якісь проблеми, починаю ними загружатись, дзвоню йому й потім думаю: «Боже, чому я зациклююсь?».

Якось у нашому госпіталі був хлопчик, обличчя все в шрамах. Кажу: «Хочеш, я напишу про тебе історію»? Він спершу відмовлявся, та потім погодився. Канадці безкоштовно трохи відновили йому обличчя, хлопець не захотів далі його лікувати – на зібрані кошти купив бійцям тепловізори.

Взагалі, все залежить від людини. Є випадки, коли після протезування чи операції сім’ї поранених дзвонять і кажуть: «Ми вже все отримали, більше нічого не треба, знімайте нашу картку, хай іншим допомагають».

Я хочу, аби про цих хлопців говорили, аби їх бачили. Щоб суспільство інакше ставилось до людей з травмами та каліцтвами від поранень.

Хоча я розумію, що це психологічно важко. Якось до нас приходила дівчинка з одного банку, робили бійцям картки. Дивлюсь, наступного дня її вже нема, замість неї якийсь хлопець збирав дані – вона не змогла витримати це.

Є й такі поранені, з якими говорити нереально. Просто глуха стіна недовіри. «Держави нема, волонтерів нема, нічого нема». У одній такій сім’ї військових дуже важка ситуація: старший син служить у Росії, у середнього – відтята нога, молодший у цей час в АТО. Мама нікому не вірить, нічого знати не хоче.

Я опублікувала її номер картки, попросила допомогти. Але від її негативного настрою мені хотілось головою битись об стіну.

ВОЛОНТЕРИ – ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ПРОВІДНИК

Хто такий волонтер? Будь-хто може себе так назвати й потім зробити якусь бридкість. І як перевіриш? У нас у госпіталі від «Волонтерської сотні» зареєстровано 160 людей. Це ті списки волонтерів, які ми подали керівництву Центрального клінічного військового шпиталю м. Києва.

Коли ось так біля пораненого сидиш, увесь час думаєш, що можна ще зробити, аби не просто кефір принести. Потім починаєш думати масштабніше.

Було багато випадків, коли бійці спершу відмовлялись від допомоги. Я їм пояснювала, що це важливо для суспільства – бачити, хто воює. Наприклад, був чоловік, у яких п’ятеро дітей! Ви просто уявіть – п’ятеро дітей, у нього нема ноги, а він каже: «Я не хочу ніякого розголосу! Я не задля грошей туди йшов!».

Так було й із Володимиром Доносом – він категорично не хотів спілкуватись з пресою. Потім якось прохопився, що давно мріяв про трактор, аби обробляти землю. Ми за це зачепились, маю надію, що на трактор йому вже назбирали.

Коли мене питають, чим я пишаюсь, я відповідаю – тим, що я знаю героїв України особисто. Володю Доноса, Івана Журавльова – батька трьох дітей, який місяць був у полоні, а тепер знову мав мужність повернутися на війну.

Ми не можемо написати про всіх бійців, тому говоримо про кричущі випадки, про які суспільство має знати. Але про всіх розповісти неможливо.

Я не збираю гроші на свою картку. Просто відводжу благодійника до бійця. Хочу, аби вони поспілкувалися.

Якось до нас прийшов хлопчина, роздавав бійцям по сто доларів від діаспори. Уже після шостої палати він сказав: «Може, ви самі просто роздасте, і фото робити не треба».
Йому було соромно, незручно. Я хочу, аби люди це все відчули.

Я розумію, що сама ідея волонтерства тримається на чесності, та іменах волонтерів, їх репутації. Я своє ставлю як запоруку того, що доношу суспільству перевірену інформацію.
Є картка Наталії Воронкової, з якою я співпрацюю. На цю картку збираємо кошти, якщо йдеться про закупівлю обладнання, наборів для остеосинтезу, медикаментів. Там відкрита бухгалтерія – надходження-витрати, усе можна перевірити.

Намагаємось збирати кошти під певну потребу. Наприклад, є дитбудинки в зоні АТО, лікарні першого краю (Селідово, Димитрово, Червоноармійськ), бригади «швидких», в яких парамедики-волонтери вивозять поранених із бою. Ми розуміємо потреби, пишемо оголошення, шукаємо те, що потрібно на даний момент.

Мені боляче дивитись на розбірки між волонтерами – люди підривають довіру один до одного. Коли хтось пише «ми знаємо, що вони крадуть, але вони роблять добру справу»… Ну і як потім доводити, що ні? Хтось кинув слово, воно розлетілось й усе.

Я ЖИВУ ЗІ СВОЇМ СУМЛІННЯМ, І МЕНІ З НИМ ДАЛІ ЖИТИ

Нині протези для наших бійців в Україні безкоштовні. Хлопцям ставлять ті, які потрібні.

Що буде в майбутньому – невідомо, бо поставити протез – це одне, але його потрібно обслуговувати й замінювати комплектуючі. Усі комплектуючі мають певну амортизацію – 3-4 роки, і вузли з протезу треба буде міняти. Тому я не дуже підтримую протезування за кордоном – потім доведеться увесь час їздити туди для обслуговування цього протезу.

Зрештою, треба підтримувати українську медицину – ви не уявляєте, які наші лікарі молодці!

Я вже більше 8 місяців бачу, як вони працюють, про це мало говорять. Реаніматологи, нейрохірурги, хірурги, травматологи, медсестри… всі вони майже рік живуть в шпиталі, майже цілодобово.

В нашій країні, в сучасній історії, ніколи не було війни, не було військової медицини як такої, і тепер лікарі вчаться в умовах війни.

Все змінилося із приходом війни на нашу землю. Ми змінилися, життя змінилося.

Ми, волонтери, зв’язуюча ланка одного ланцюга. Між фронтом і мирними містами, між лікарями та пораненими, між офіційними органами та потребуючими допомоги людьми.

Я одна не зможу нічого змінити, але без мене нічого не зміниться. Кожен зараз важливий, кожен небайдужий.

Я живу із своїм сумлінням, мені із ним і надалі жити.

Галина Титиш, Фото Дмитра Ларіна, Українська правда

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *